У найновішому "Ангелятку" - Білчина картина.



Також читайте про образотворчі пориви Крука та Шпака.

Тепер малює Крук

Інша справа - Крук.
Він взагалі застиг перед тим, як почати малювати. І довго не рухався.
Тобто його тіло залишалося нерухомим, зате думки сновигали дуже швидко.
Крук сидів на самому вершечку дуба і дивився перед себе.
Це був зовсім не той дуб, у дуплі якого жила Білка. Той був зелений і живий, а цей уже засох. Ніхто особливо не був у захваті від того, що дуб засох. Окрім Крука. Він любив усе темне, сухе і кутувате.
Крукові навіть спершу спало на думку намалювати на своїй картині Темінь, Сухість і Кутуватість.
Але птах швидко відмовився від цього задуму, бо йому вже прийшла наступна думка...
Після того Крукові спадали на думку ще всякі різні ідеї. Зокрема - такі, які не варто писати в книжці. Але згодом, уже вдоста надумавши сороміцьких думок, він знову повернувся до думки про Кутуватість.
Найлегше було би намалювати Кутуватість олівцем на білому папері. Намалювати багато кутів та трикутників - ось і є Кутуватість. Але замість того, щоб негайно взятися до малювання, Крук застиг іще більше. Хоча як можна застигнути іще більше, якщо ти перед тим уже повністю застиг? Але Крук це зміг. Бо цього разу застигли також його думки. І навіть дихання. Коли ж Крук нарешті вдихнув повітря і скинув зціпеніння, то зрозумів, що Кутуватість малюється взагалі не так. А як - він і сам не знає. І що він, Крук, мабуть, не малюватиме свою картину. Але радий, що довелося про це подумати. Адже ці думки - цінні.
Отак і вийшло, що в оповіданні "Тепер малює Крук" цей Крук взагалі нічого не малює.

Читайте також, як малювали Білка
і Шпак

Ще місяць тому з огляду на передсвяткові обставини забула принагідно завважити,
що -- раптом хто має нестерпне бажання прочитати про те, як спати взимку в лісі --
пропоную оповідання "Валентин" власного виробництва!

У мене вдома є лялька,
теж Галя,
котра пише за мене вірші.
Тряпчана лялька з двома хвостиками.
(Її зробила мама моєї подруги,
теж Галя).
Ляльці вдаються веселі вірші,
а сумні не вдаються.
Але не треба їй про це говорити.

Якось я повернулася додому,
зняла черевички і кажу:
“Щось це все мене засмучує”.
А вона: “Напишімо ж
веселий вірш про те,
як тебе все те засмучує!”
І лялька пише.

Якось я повернулася додому,
зняла черевички, зняла куртку і кажу:
“Я посварилася із хорошою людиною”.
А лялька на те -
“Напишімо ж життєствердний вірш
про непорозуміння між людьми!”
Сідає й пише.

Якось я прийшла додому,
зняла черевички,
зняла куртку,
поставила важку торбу на тумбу
і кажу:
“Це кінець”.
“Напишімо ж, - каже лялька, -
чудовий вірш,
сповнений теплого гумору...”
“Помовч”, - кажу я.
Тоді лялька йде від мене
і траскає дверима.

А коли повертається -
дає мені в руки аркуш із цими рядками.
І каже:
“Ти-от сиділа без мене
і написала щось таке-собі,
а я-от
без тебе
написала хороший вірш”.

Звісно, про таких людей писати дуже важко і все одно виходить не надто добре...
Але я таки мала написати про 2012 - Рік Корчака :) 

Цього першого я пам'ятаю ще з дитинства.
Чоловіка, який скаче на одній нозі,
а другу прив'язав мотузкою до шиї.
І пам'ятаю дослівно його слова.
“Аби, — казав він, — я раптом відв'язав ту ногу,
І став би на дві, і пішов би —
За чотири кроки я обійшов би Земну кулю.
А не маю такого наміру”.

Потім — пізніше — я зустрічала людей
із прив'язаними до шиї руками,
із зав'язаним правим або лівим оком,
із головами, залишеними тимчасово вдома,
у морозильній камері.
Тобто без голів.

Іще були із заткнутими ротами,
без зубів
і просто п'яні.

І всі вони, всі обіцяли мені
Чекати мого знаку.
Словом або свистом.

Цього червня у мене спершу зник інтернет,
розтяглися та надірвалися зв'язки коліна,
потім іще щось — не пам'ятаю —
і от зламався ноутбук.

І тоді я вийшла на балкон,
вчергове побачила будинки та каштани,
поправила футболки та шкарпетки,
які сохли тут, але збилися від вітру.
І свиснула!

На мить світ оглух, зачаївся.
Я відійшла на крок і прислухалась,
як кожна річ тремтить і тріскає
у передчутті перших секунд
свого справжнього звершення.

Якщо би Ви захотіли
скласти мене у себе вдома -
зараз або після моєї смерті -
зробити це дуже просто.
Подумки візьміть голову рудої білки,
замість рук хай будуть дві високі сосни.
Ноги - ратуші двох міст,
віддалених але рівновеликих.
Тулуб хай складе Тисяча Прекрасних Речей.
Ніщо інше не може скласти мій тулуб.
Волосся мені зробіть з чого завгодно.
Це Ваша творчість - моє волосся.
А одяг для мене - теплий і зручний,
та я не наполягаю.
Бо розумію, що кожен
спершу хотів би скласти самого себе,
просто зараз
або після моєї смерті.

Сьогодні бачила чорну ворону
у червоній куртці,
бачила ввечері білку
із чорною свічкою,
чула, як діти підривали петарди,
а дорослі - свої нервові клітини.
Бачила ліхтарі, фари і лампочки.
І навіть чорну ворону
у червоній куртці,
а ввечері - білку
із чорною свічкою.
Чого тільки не зроблять
листопадові створіння
у марних спробах
повернути собі Сонце.